КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ – перша частина
(проект) редакція 22.12.2017
перехід на другу частину -1- перехід на третю частину
З М І С Т

П Р Е А М Б У Л А
РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВА
Глава 1. Визначення 
Глава 2. Територіальний та адміністративний устрій держави
Глава 3. Загальні засади державного будівництва
Глава 4. Основи верховенства права.
Глава 5. Громадянство
РОЗДІЛ 2. ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Глава 6. Гарантії прав людини і громадянина
Глава 7 Права і свободи людини
Глава 8. Права, свободи і громадянина і обовяʼзки громадянина
РОЗДІЛ 3. ГУМАНІТАРНА І СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Глава 9. Мовна політика
Глава 11. Освіта і культура
Глава 11. Молодіжна політика, сімʼя
Глава 12. Охорона здоров’я
Глава 13. Природоохорона
РОЗДІЛ 4. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Глава 14. Власність
Глава 15. Економічні відносини
Глава 16. Трудові відносини
РОЗДІЛ 5. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА
Глава 17 Зовнішньополітична діяльність
Глава18. Національна та інформаційна безпека
РОЗДІЛ 6. ОБОРОНА
Глава 19. Принципи воєнної доктрини України
Глава 20. Збройні Сили України
РОЗДІЛ 7. НАРОДНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ
Глава 21. Громадські обʼєднання
Глава 22. Загальні засади народного волевиявлення
Глава 23. Виборча система представницьких органів врядування.
Глава 24. Референдуми, плебісцити опитування
Глава 25. Порядок проведення виборів, референдумів, опитувань
РОЗДІЛ 8. СИСТЕМА ОРГАНІВ НАРОДОВЛАДДЯ
Глава 26. Влада народу
Глава 27. Самоврядування територіальних громад
Глава 28. Сенат (Вища державна наглядова рада)
Глава 29. Інститут державних секретарів
РОЗДІЛ 9. ВИЩІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Глава 30. Народний Парламент України
Глава 31. Повноваження Народного Парламенту України
Глава 32. Президент України
Глава 33. Повноваження Президента України
Глава 34. Кабінет Міністрів України
Глава 35. Повноваження Кабінету Міністрів України
РОЗДІЛ 10. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА
Глава 36. Бюджетна система
Глава 37. Банківська система
РОЗДІЛ 11. ВНУТРІШНЯ ПРАВООХОРОНА
Глава 38. Загальні засади
Глава 39. Прокуратура
Глава 40. Правосуддя
Глава 41. Департамент конституційного нагляду
РОЗДІЛ 12. ОСОБЛИВІ ПРОЦЕДУРНІ І УСТАНОВЧІ ПИТАННЯ
Глава 42. Внесення змін до Конституції України
Глава 43. Прикінцеві положення
Глава 44. Перехідні положення

Конституція України (ред 22 грудня 2017)

П Р Е А М Б У Л А
Ми, громадяни України, виражаючи свою суверенну волю,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням;
здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України
від 16 липня 1990 року;
спираючись на багатовікову історію національного державотворення,
усвідомлюючи відповідальність перед власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
схиляючи голови перед героями Революції Гідності та новітньої війни за незалежність і територіальну цілісність України,
виходячи з того, що Конституція України 1996 року виконала свою правову та історичну місію;
– приводимо державу у відповідність до вікових прагнень українців про закріплення принципів порядку, добра і справедливості −
прийняттям нової редакції Конституції України – розгорнутого проекту державного будівництва.

    РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВА
Глава 1. Визначення та основні ознаки держави.
Стаття К1.1. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА – це обʼєднання громадян України, закріплене Конституцією − Суспільним Договором між собою про правові основи соціальної організації життя народу України, в адміністративних кордонах визнаної світом цілісної недоторканної території України, [2]
з своїми збройними силами.
з багатоукладною економікою,
з своєю фінансово-банківською системою,
з республіканським устроєм системи управління,
структуроване своїми інституціями народовладдя,
внутрішній і міжнародний субʼєкт публічного права.
Стаття К1.2. Україна є суверенна, демократична, соціальна, правова держава громадян України. [1].
1.2.1. Україна є унітарною державою. [2]
1.2.2. Суверенітет України поширюється на всю її територію. [2]
Стаття К1.3. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно громадянам України і не може бути узурповане органами, або службовими, чи посадовими особами держави.[5]
Ніхто не може узурпувати владу народу.[5]
Стаття К1.4. Державними символами України є Державна Українська Мова, Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Славень України, − опис і розкриття символізму та порядок використання яких визначається окремим законом.
1.4.1. Прояв неповаги до державних символів України є кримінальним злочином. [65]
Стаття К1.5. Носієм суверенітету, Гарантом Конституції і єдиною владою в державі є її громадяни – Український народ – правосубʼєктне структуроване суспільство.
Громадяни здійснюють владу безпосередньо і через представницькі органи місцевого, та державного самоврядування. [5]
Глава 2. Територіальний та адміністративний устрій держави
Стаття К2.1. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державного управління, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. [132]
Стаття К2.2. Систему територіального устрою України складають: області, райони, міста, райони в містах, мікрорайони в містах і в районах міст, селища і села. [133]
До складу України входять: Вінницька, Волинська, Дніпровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кропивницька, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, Автономна Республіка Крим.
Столиця – місто Київ.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
Стаття К2.3. В Україні прийнято чотирирівневий адміністративний поділ:
2.3.1. Первинною (базовою) адміністративною одиницею є територіальна громада села, селища, мікрорайону міста [140],
2.3.2. Базові адміністративні одиниці всю територію України покривають суцільно. Територій поміж базовими одиницями – не існує. Земель державного запасу – не існує.
2.3.3. Другий рівень адміністративного поділу – районне (муніципальне) обʼєднання базових територіальних громад сільських і міських районів, міст без поділу на райони,
2.3.4. Третій рівень адміністративного поділу – обласне обʼєднання муніципальних територіальних громад сільських і міських районів, міст без поділу на райони,
2.3.5. Держава – весь народ і  вся територія України ─ найвищий рівень адміністративного устрою.
Глава 3. Загальні засади державного будівництва.
Стаття К3.1. Держава Україна будується на принципах національного солідаризму, гуманізму, єдності людини і природи, усвідомлення відповідальності людства за долю всієї планети.
3.1.1. Принципи національного солідаризму:
− багатоукладна економіка;
− конституційний консенсус між усіма соціальними групами і прошарками суспільства;
– забезпечення надійного захисту території держави, свого народу та традиційного укладу життя українців від зовнішніх і внутрішніх посягань.
3.1.2. Принцип гуманізму – захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і реалізацію своїх здібностей.
Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека Українською державою визнаються як найвища соціальна цінність.[3]
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.[3]
3.1.3. Принцип єдності людини і природи:
– усвідомлення того, що людина відповідальна за збереження природи;
– усвідомлення того, що бездумна діяльність людини в природі обертається руйнівними наслідками.
3.1.4. Принцип відповідальності людства за долю всієї планети:
− Україна бере на себе частку відповідальності за долю всієї планети і своїм прикладом і зусиллями  сприяє позитивним тенденціям світового розвитку і запобігає негативним.
Глава 4. Основи верховенства права
Константа 4.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права Українського народу.[8]
Константа 4.2. Ніхто не може узурпувати владу народу. [5].
Константа 4.3. Конституція України має найвищу юридичну силу. [8]
Константа 4.4. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.[8]
Константа 4.5. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. [8].
Константа 4.6. Нормативно-правові акти органів управління всіх адміністративних рівнів підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом. [117]
Константа 4.7. Держава, в особі своїх службових і посадових осіб, відповідає перед людиною за свою діяльність.[3]
Константа 4.8. Голосування в при прийнятті рішень в представницьких органах всіх адміністративних рівнів здійснюється поіменно, якщо інше не передбачено Конституцією.
Константа 4.9. В правових актах всіх адміністративних рівнів, у всіх гілках влади, де визначений порядок обрання (призначення) службових, чи посадових осіб – має бути передбачений порядок їх дострокового відкликання (звільнення) за неналежне виконання ними службових, чи посадових функцій.

Глава 5. Громадянство.[11]
Стаття К5.1. В Україні існує єдине громадянство. Громадянський статус України успадковується від батьків, або надається Президентом України у порядку, встановленому Законом «Про громадянство України». [4]
Стаття К5.2. Титульна (державотворча) нація держави – українці.
Стаття К5.3. Етнічні меншини ─ це корінні народи, територія походження та традиційного проживання яких знаходиться в межах території України.
Стаття К5.4. Національні меншини – це народи, територія етнічного походження та традиційного проживання яких знаходиться за межами України.
Стаття К5.5. Емігранти та біженці:
– для отримання статусу громадянина України мають пройти натуралізацію та скласти присягу вірності Українському народу;
– для отримання статусу «пожитець» – пройти натуралізацію та скласти присягу лояльності і прийняття обмежень в виборчих правах, в допуску до державних таємниць і в відсутності обов’язку служби в Збройних силах України.
Стаття К5.6. Жителям України, які мають близьких і двоюрідних родичів своєї сімʼї за кордоном; зареєстрований бізнес, чи нерухомість за кордоном; біженцям, особам без громадянства – можуть накладатися обмеження в правах і обов’язках перед Українською державою і Українським народом згідно з Законом «Про громадянство України».
Стаття К5.7. Примусове позбавлення, або припинення громадянського статусу та накладення санкцій за його порушення здійснюється в судовому порядку у відповідності з законом «Про громадянство України».
Стаття К5.8. Держава здійснює захист від незаконного набуття українського громадянського статусу згідно з Законом «Про громадянство України», яким передбачити:
– сувору кримінальну відповідальність службових, чи посадових осіб за незаконне надання українського громадянського статусу;
− сувору кримінальну відповідальність осіб за незаконне отримання українського громадянського статусу та після здійснення покарання згідно закону – їх депортацію за межі України;
–позбавлення українського громадянства осіб, які приховують те, що вони, будучи громадянами України, набули громадянство іншої держави та після здійснення покарання згідно закону – пониження громадського статусу чи депортацію за межі України;
– конфіскацію на користь держави майна та капіталу, набутого в Україні порушниками Закону про громадянство за час його порушення;
– видачу нелегальних мігрантів будь-якій країні, яка згодиться їх прийняти;
– сувору відповідальність прикордонних служб за стан охорони державного кордону від нелегальної міграції.
Стаття К5.9. В Україні запроваджується два види цивільних посвідчень особи: 1) паспорт громадянина України; 2) для осіб, які не пройшли натуралізацію, біженців та іноземних громадян, що отримали притулок, чи вид на проживання в Україні − посвідчення пожитця України.
Види посвідчень професійних військових визначаються Головнокомандувачем Збройних Сил України.
РОЗДІЛ 2. ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Глава 6. Гарантії прав людини і громадянина
Стаття К6.1. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.[3]
6.1.1. Держава гарантує свої соціальні зобовʼязання перед народом за рахунок прибутків обʼєктів соціалістичної власності та податкових надходжень з прибутків обʼєктів інших форм власності до бюджетів усіх рівнів і справедливого їх розподілу між адміністративними рівнями врядування в межах можливостей економіки на кожному етапі її розвитку, а також за рахунок сприяння розвитку підприємництва (самозайнятості населення).
6.1.2. Держава опікується розширенням ресурсних можливостей для забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Стаття К6.2. Кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.
6.2.1. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. [57]
6.2.2. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. [57]
Стаття К.6.3. Легітимні закони та інші легітимні нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. [58]
Стаття К6.4. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися легітимним законом як правопорушення. [58]
Стаття К6.5. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. [21]. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. [24]
6.5.1. Не може бути привілеїв чи обмежень у правах людини за ознаками раси, соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань, майнового стану, місця проживання в Україні, або за іншими ознаками. [24]
6.5.2. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується рівними правами і можливостями у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї.[24]
6.5.3. З урахуванням фізіологічних особливостей і функцій жінки, для жінок встановлюються обмеження на працю в тяжких та шкідливих умовах; здійснюються інші спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок; встановлюються пенсійні пільги; забезпечується можливість поєднувати працю з материнством; гарантуються оплачувані тримісячна дородова та шестимісячна післяродова відпустки (з зарахуванням до трудового стажу), а також надаються інші пільги вагітним жінкам і матерям.[24]
Стаття К6.6. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. [22]
6.6.1. При прийнятті нових правових актів, або внесенні змін до чинних правових актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. [22]
Стаття К6.7. Все, що не заборонено законом – дозволено. Кожен має право на вільні дії, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. [23];
Стаття К6.8. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. [55]
6.8.1. Гарантії відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина забезпечуються уповноваженим народу з прав людини, прокуратурою, судом. [55] [101]
6.8.2. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності службових органів держави, органів місцевого самоврядування, службових та посадових осіб цих органів.
6.8.3. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. [55]
Стаття К6.9. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю службових органів держави, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. [56]
Стаття К6.10. У разі скасування вироку суду як неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану особі безпідставним засудженням. [62]
6.10.1. Винні у винесенні неправосудного вироку несуть покарання в мірі неправосудного вироку;
Стаття К6.11. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Стаття К6.12. Держава має право в судовому порядку на повне, чи часткове відшкодування збитків, завданих компенсаційними виплатами через незаконні рішення, дії чи бездіяльність службових чи посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, за їх рахунок. [62]
Стаття К6.13. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист. [59] [63]
6.13.1. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав у судах та інших державних органах:
– кожен може захищатися особисто;
– може на свій розсуд надати таке право своєму представникові;
− може на свій розсуд залучити фахівця в галузі права (юриста, адвоката).
6.13.2. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається коштом держави.
6.13.3. Забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні покладається на адвокатуру. [59]
Стаття К6.14. Заборонено виконувати протиправні розпорядження чи накази. [60]
За віддання, чи виконання протиправного розпорядження або наказу настає юридична відповідальність. [60]
Стаття К6.15. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. [61]
Стаття К6.16. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. [61]
Стаття К6.17. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. [62]
6.17.1. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. [62]
6.17.2. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (катуванням, шантажем, погрозами, підкиданням матеріальних доказів, підробкою документів, лжесвідченнями і тому подібними методами), а також на припущеннях.
Особи, причетні до фальшування доказів, несуть покарання за найвищою мірою, яку передбачає закон для статті, під яку здійснювалось фальшування.
6.17.3. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
6.17.4. Весь зміст судових засідань, (включаючи прийняття рішень в дорадчій кімнаті) підлягає аудіозапису, який зберігається три роки після завершення виконання судового рішення.
Стаття К6.18. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. [63]
Стаття К6.19. Засуджений користується всіма правами людини, а правами громадянина − за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Стаття К6.20. Незнання Конституції і законів України не звільняє від відповідальності за їх порушення. [68]
Стаття К6.21. В умовах воєнного, або надзвичайного стану, на цей період можуть бути здійснені лише обґрунтовані обмеження конституційних прав і свобод.
Глава 7. Права і свободи людини.
Стаття К7.1. Кожна людина має невід’ємне право на життя. [27]
7.1.1. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. [27]
7.1.2. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. [27]
7.1.3. До осіб, які вчинили особливо тяжкий злочин, як виключення, за вимогою обвинувачувача, судом присяжних може бути застосована смертна кара з відстрочкою її здійснення не менше, ніж на один і не більше ніж на два роки.
Стаття К7.2. Кожен має право на повагу до його гідності. [28]
7.2.1. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
7.2.2. Працівники правоохоронних органів при зовнішньому знеособленні (маски, шоломи з заборолами і т.п.) мають використовувати виразні засоби для службової ідентифікації.
7.2.3. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Стаття К7.3. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. [29]
7.3.1. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом у таких випадках: [29]
− допровадження особи до компетентного суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення;
− наявності обґрунтованого переконання в необхідності запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення;
− невиконання особою законного рішення суду або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;
− запобігання вчиненню терористичних актів;
− запобігання поширенню інфекційних захворювань;
− запобігання недозволеного в’їзду іноземців або апатридів в країну;
− проведення законної депортації чи екстрадиції особи;
− застосування на підставі законного судового рішення заходів виховного характеру щодо неповнолітнього або допровадження його до компетентного органу;
− законне затримання на підставі судового рішення психічнохворих, алкоголіків, наркоманів і волоцюг;
− законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом.
7.3.2. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. [29]
7.3.3. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. [29]
7.3.4. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
7.3.5. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.[30]
7.3.6. Звільнення заарештованого під заставу – заборонено.
Стаття К7.4. Кожному гарантується недоторканність житла.
7.4.1. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованою санкцією прокурора. [30]
7.4.2. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. [30]
7.4.3. Житло не може бути обʼєктом іпотеки, крім випадку цільового кредитування покупки житла.
Стаття К7.5. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. [31]
7.5.1. У випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, за санкцією прокурора ці гарантії можуть бути призупинені.
Стаття К7.6. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. [32]
7.6.1. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав людини, а також в цілях розкриття, чи запобігання злочину. [32]
До конфіденційної інформації відносяться:
– інформація про майнове і фінансове становище особи;
– інформація про особисте і сімейне життя;
– інформація про стан здоровʼя і лікування особи;
– інформація про осіб, які підпадають під держану програму захисту свідків;
– інша інформація, визначена законодавством, або офіційними договорами, як конфіденційна.
7.6.2. Кожному гарантується судовий захист права:
– спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї;
– на вилучення (з баз даних, досьє та ін.) конфіденційної, чи недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї;
– на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації. [32]
Стаття К7.7. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. [34]
7.7.1. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.
7.7.2. Здійснення цих прав може бути обмежене законом:
– в інтересах національної безпеки;
– з метою запобігання злочинам;
– для охорони здоров’я населення;
– для захисту національних і загальнолюдських моральних цінностей;
– для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;
– для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;
– для захисту прав інших людей. [34]
Стаття К7.8. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю на свій розсуд. [41]
Стаття К7.9. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Підприємницька діяльність службових та посадових осіб органів державного управління та місцевого самоврядування на період їхньої служби обмежується (Стаття К2.9). [42]
Стаття К7.10. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. [42]
Стаття К7.11. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі: [46]
− інвалідності з дитинства, або за загального захворювання, або за нещасним випадком в побуті, чи на виробництві;
– старості;
– повної, часткової або тимчасової втрати працездатності;
– втрати годувальника;
– безробіття з незалежних від них обставин;
– в інших випадках, передбачених законом.
7.11.1. Це право гарантується: [46]
– загальнообов’язковим державним соціальним та медичним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення;
– створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Стаття К7.12. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від встановленого законом прожиткового мінімуму, обґрунтованого станом розвитку економіки. [46]
Стаття К7.13. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожен житель матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. [47]
7.13.1. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло, площею згідно встановлених законом мінімальних санітарних норм, надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно, або за доступну для них плату відповідно до закону. [47]
7.13.2. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла площею згідно встановлених законом мінімальних санітарних норм жилої площі, а надлишку житла та підсобних приміщень і будівель − інакше як на підставі закону за рішенням суду. [47]
Стаття К7.14. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. [49]
Стаття К7.15. Кожному гарантується: [54]
– свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості;
– захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Стаття К7.16. Кожен має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди. [54]
Глава 8. Права, свободи і обовʼязки громадянина
Стаття К8.1. Кожен громадянин зобов’язаний неухильно дотримуватися Конституції і законів України. [68]
Стаття К8.2. Кожен зобов’язаний оберігати природу, історичну і культурну спадщину народу України. [66]
Стаття К8.3. Кожен громадянин зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, визначених на поточний період у державі. [67]
Стаття К8.4. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів державного та місцевого самоврядування. [38]
Стаття К8.5. Громадяни користуються рівним правом участі в конкурсних відборах (за анкетами, резюме, у співбесідах та інше) до державної служби, а також до служби в виконавчих органах місцевого самоврядування. [38]
Стаття К8.6. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. [25]
Стаття К8.7. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. [25]
8.7.1. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. [33]
Стаття К8.8. Громадянин України має право змінити громадянство та країну проживання. [25]
Стаття К8.9. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких за 5 днів (включно з вихідними днями) сповіщаються виконавчі органи місцевого самоврядування. [39]
8.9.1. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. [39]
Стаття К8.10. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою, або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. [35]
8.10.1. У разі, якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. [35]
Стаття К8.11. Захист незалежності та територіальної цілісності України є священним обов’язком її громадян. [65]
Стаття К8.12. Військова, або альтернативна служба є обов’язком кожного військовозобов’язаного громадянина, призваного у відповідності з плануванням війська, чи альтернативних формувань.
8.12.1. Жінкам ─ громадянкам України, невійськовозобовʼязаним − за їх власним бажанням, може бути надано право взяти на себе військовий обов’язок служби в армії за певними військово-обліковими спеціальностями згідно закону про службу в Збройних силах України.
Стаття К8.13. Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. [26]
Стаття К8.14. Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до службових органів держави, органів місцевого самоврядування, а також службових та посадових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь в термін до 30 діб. [40]
РОЗДІЛ 3. ГУМАНІТАРНА І СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Глава 9. Мовна політика
Стаття К9.1. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.[10]
Стаття К9.2. Діловодство, а також спілкування посадовців в державних установах та на підприємствах здійснюється державною мовою.
Стаття К9.3. Українська держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов і культур корінних народів України (етнічних меншин), а на вимогу їх національно-культурних обʼєднань, територіям їх компактного проживання − надання статусу національно-культурних автономій.[11], [53]
Стаття К9.4. Українська держава сприяє офіційно зареєстрованим національно-культурним об’єднанням національних меншин в організації ними заходів по розвитку рідної мови і культури, підтримання культурних зв’язків з країнами свого етнічного походження, збереженню своєї національної ідентичності.[11]
Стаття К9.5. Порядок і гарантії застосування державної мови і мов національних і етнічних меншин здійснюється відповідно до Конституції і Закону про мови в Україні.
Глава 10. Освіта і культура
Стаття К10.1. В Україні здійснюється обов’язкова загальна середня шкільна освіта і виховання громадян (надалі: шкільна освіта).
10.1.1. Мета шкільної освіти – підготовка майбутнього громадянина до самостійного життя.
Стаття К10.2. В державних навчальних закладах України запроваджується українська мова навчання.
10.2.1. Будь-яка інша мова навчання може бути запроваджена в спеціальних навчальних закладах (в школах, середніх та вищих учбових закладах) з метою підготовки спеціалістів для потреб держави.
10.2.2. За вмотивованим поданням місцевих офіційно зареєстрованих національно-культурних товариств етнічних, чи національних меншин, за їх участі і підтримки − понад державну програму загальної середньої освіти − гарантується вивчення рідної мови і літератури в окремих державних навчальних закладах. [53]
Стаття К10.3. Викладачам всіх державних учбових закладів надається статус державного службовця з обов’язковим спілкуванням на службі з учнями та студентами, а також між собою державною мовою, чи офіційно прийнятою в учбовому закладі мовою викладання.
Стаття К10.4. В державних школах освіта здійснюється за рахунок державного бюджету за державною програмою обов’язкової середньої освіти, затвердженою відповідним міністерством.
Стаття К10.5. Шкільна освіта покликана сформувати в майбутніх громадян світогляд, орієнтований:
– на гармонійне поєднання особистих і суспільних інтересів;
– на гармонійне поєднання національних і загальнолюдських цінностей;
– на усвідомлення відповідальності людини, як єдиного творящого начала на Землі, за долю планети.
Стаття К10.6. Загальний об’єм класних програм обов’язкової середньої освіти обмежується психофізіологічними можливостями навантаження дітей відповідного віку.
10.6.1. Основним критерієм якості освітніх програм має бути обґрунтований вимогами часу мінімальний об’єм знань, а якості освіти – їх глибина і міцність.
10.6.2. В будь-яких закладах середньої освіти (профільних, професійних, приватних та інших) державна програма обов’язкової середньої освіти має вивчатися в повному обсязі.
10.6.3. Держава контролює якість навчання в усіх закладах середньої освіти незалежно від форм власності на освітній заклад, та мови навчання.
Стаття К10.7. У відповідності до своїх потреб держава, на умовах договору з кожним абітурієнтом (чи студентом), що витримав конкурсний відбір, в закладах вищої освіти бюджетним коштом здійснює підготовку резерву спеціалістів для державних установ і підприємств.
Стаття К10.8. Держава забезпечує доступність дошкільної, повної загальної середньої та середньої професійної освіти. [53]
Стаття К10.9. Державні кошти, що виділяються на шкільну освіту, розподіляються між закладами освіти усіх форм власності пропорційно чисельності учнів у цих закладах.
Стаття К10.10. Держава гарантує свої зобовʼязання щодо створення умов для всебічного духовного розвитку людини, заповнення її дозвілля осмисленим культурним відпочинком − шляхом відновлення та будівництва державних та комунальних закладів культури, спорту, стимулювання працівників гуманітарної сфери до високоморальної творчості.
Стаття К10.11. Держава та органи місцевого самоврядування здійснюють опіку музеїв, історичних пам’яток, сприяють збиранню та збереженню свідчень про минулі події, про людей, які творили історію. [54]
Стаття К10.12. Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність; вживає заходів для повернення в Україну національних культурних цінностей, які знаходяться за її межами. [54]
Глава 11. Молодіжна політика, сімʼя
Стаття К11.1. Держава народовладдя опікується післяшкільним фізичним і духовним вихованням молоді аж до сталого їх утвердження в житті за своїм вибором.
Стаття К11.2. Держава приймає міри від морального розтління молоді.
Стаття К11.3. Держава сприяє розвиткові фізичної культури і спорту. [49]
Стаття К11.4. Держава сприяє організації та здійснює матеріальне забезпечення молодіжних патріотичних клубів, вишкільних таборів підготовки до служби у війську.
Стаття К11.5. Особлива роль у вихованні здорової, ініціативної, дисциплінованої, відповідальної людини надається службі в війську. Держава гарантує дотримання законності і статутних відносин в війську.
Стаття К11.6. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. [51]
Стаття К11.7. Держава опікується підготовкою молоді до створення в зрілому віці здорової міцної сім’ї і народження здорових бажаних дітей.
Стаття К11.8. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. [51]
Стаття К11.9. Батьки зобов’язані утримувати і виховувати дітей до їх повноліття. [51]
Стаття К11.10. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. [51]
Стаття К11.11. Діти рівні у своїх правах незалежно від соціального походження, майнового стану батьків, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. [52]
Стаття К11.12. Насильство над дитиною та її жорстока експлуатація в сім’ї і поза сім’єю – переслідуються законом. [52]
Стаття К11.13. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. [52]
Глава 12. Охорона здоров’я
Стаття К12.1. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. [49]
12.1.1. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я обґрунтований мінімальний об’єм медичних послуг надається безоплатно.
12.1.2. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Стаття К12.2. Невідкладну першу допомогу лікарняний заклад незалежно від форми власності зобов’язаний надати безкоштовно. Відмова в наданні невідкладної допомоги тягне юридичну відповідальність.
Стаття К12.3. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, для чого державна система охорони здоров’я ділиться на профілактичну і лікувальну.
Стаття К12.4. Профілактикою захворювань, атестацією робочих місць на виробництвах, амбулаторним лікуванням, розміщенням своїх клієнтів в лікувальні заклади, здійсненням контролю за правильністю діагностики і лікування в стаціонарних лікарняних закладах та оплатою з своїх коштів лікування і реабілітації хворих – опікується Державна Медична Страхова Компанія (Державна МСК).
Стаття К12.5. Страховий поліс Державної МСК дітям, спадкоємцям українського громадянства, вручається їх батькам разом з свідоцтвом про народження громадянина України.
12.5.1. Джерела надходжень страхових внесків:
– з державного бюджету в розмірі забезпечення обгрунтованого мінімального об’єму медичних послуг кожному жителю держави;
– обов’язкові страхові внески підприємств, розмір яких залежить від тяжкості, небезпечності та шкідливості виробництв;
– додаткові страхові внески підприємств на підставі колективних договорів з профспілками;
– особисті внески, згідно з окремим договором додаткового страхування сплачуються в розмірі договірного тарифу на право забезпечення спеціальних видів страхових послуг при настанні страхової події.
Стаття К12.6. Державні, колективні, приватні лікувальні заклади складають мережу платних медичних послуг. Оплату медичних послуг від імені застрахованого здійснює державна медична страхова компанія.
Стаття К12.7. Заборонено приватизацію курортних та санаторних земель на всій території України.
12.7.1. Держава здійснює перевірку дотримання умов приватизації вже приватизованих санаторно-курортних комплексів, збереження і розширення ними об’ємів і якості послуг. У випадку виявлення грубих порушень – такі комплекси підлягають поверненню у державну власність.
Стаття К12.8. Держава забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. [49]
12.8.1.Особливі обов’язки у забезпеченні здоров’я людей покладаються на державну санітарну службу, яка має здійснювати санітарно-гігієнічний контроль: [50]
–якості питної води та харчових продуктів;
– якості очистки каналізаційних стоків житлових та адміністративних будівель;
– якості промислових товарів, будівельних матеріалів; [42]
– в інших випадках виникнення загроз здоров’ю людей.
12.8.2. Забороняється застосування штучних фарбників та харчових добавок в фармацевтичній та харчовій промисловості.
12.8.4. Включення в продукцію фармацевтичної та харчової промисловості інгредієнтів, які не мають відношення до основного призначення цієї продукції є злочином заподіяння шкоди здоров’ю споживача.
Глава 13. Природоохорона
Стаття К13.1. Одною із важливих функцій держави є природоохоронна діяльність:
– розширити площі старих і заснувати нові заповідні та заказні зони, з’єднати їх екологічними коридорами в єдину мережу, чим забезпечити право на життя диким тваринам, птахам, мешканцям водойм і рослинам;
– державним засобам масової інформації виділяти частину інформаційного ресурсу для екологічної просвіти, для висвітлення проблем захисту живої і неживої природи від винищення.
Стаття К13.2. Держава створює наділену адміністративними повноваженнями санітарно-екологічну службу.
13.2.1. Державна санітарно-екологічна служба здійснює контроль:
– чистоти довкілля, очистки промислових вод, очистки промислових викидів у повітря; [16]
– за дотриманням технологічних процесів переробки, чи утилізації шкідливих промислових відходів;
– проведення і якості рекультивації порушених земель та відновлення деградованих земельних угідь;
– в інших випадках, які потребують втручання санітарно-екологічної служби.
13.2.2. Державна санітарно-екологічна служба здійснює екологічну експертизу та супроводжує проектування нових промислових виробництв та інших промислових об’єктів від концептуальної стадії до робочого проекту (включно з вибором місця будівництва), а також приймає участь в організації громадського обговорення проекту.
Стаття К13.3. Держава розробляє і запроваджує комплексну програму утилізації твердих побутових та біологічних відходів.
Розробник технологій виробництва нових матеріалів має супроводжувати їх технологіями утилізації цих матеріалів.
Стаття К13.4. Держава сприяє будівництву екопоселень, розвиткові енергозберігаючих технологій, розвиткові безвідходних технологій, та іншим екологічно чистим виробництвам.
Стаття К13.5. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. [16]
Стаття К13.6. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я [50] довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Стаття К13.7. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. [50]
РОЗДІЛ 4. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Глава 14. Власність
Стаття К14.1. Українська держава гарантує захист всіх форм і видів власності, набутої на законних підставах. [41]
14.1.1. Соціалістична власність – форма колективної т власності, яка включає наступні види:
− дана Богом (природою) в межах сухопутних і морських кордонів України виключна (невідчужувана) власність Українського народу: земля, надра, континентальний шельф, водні ресурси, повітряний простір, флора і фауна; [13]
– державна власність − власність Українського народу, створена за рахунок капіталовкладень з державного бюджету;
– громадська власність (комунальна власність) – колективна власність територіальних громад і їх обʼєднань; а також колективна власність кооперативних обʼєднань і церковних громад);
14.1.2. Приватна власність (утворена за рахунок надбань фізичних осіб) − форма власності, яка включає наступні види:
− капіталістична приватна власність − створена за рахунок капіталовкладень фізичних осіб;
– особиста (сімейна) власність (утворена за рахунок доходів фізичних осіб і слугує задоволенню особистих потреб їх і їхньої сім’ї);
– робоча сила – особливий вид приватної власності, яка набувається освітою, досвідом, кмітливістю; характеризується складністю виконуваних робіт, умінням, продуктивністю, творчим потенціалом, якістю результатів роботи та іншими якостями працівника.
14.1.3. Інтелектуальна власність, як вид власності – це нові абстрактні знання, здобуті особистим, чи колективним людським розумом, права на які застережені в установленому порядку. За договорами і своїм походженням може відноситись як до соціалістичної − так і до приватної форм власності.
14.1.4. Всі храми та інше церковне рухоме і нерухоме майно збудоване і придбане на пожертви прихожан – є власністю відповідних церковних громад.
14.1.5. Види власності та їх належність визначаються за походженням і призначенням власності, підтверджених документально. [41]
14.1.6. Приватна власність набувається з дотриманням всіх діючих легітимних правових норм. [41]
14.1.7. Ніхто не може бути протиправно позбавлений власності. [41]
14.1.8. Власність зобов’язує. Власність повинна використовуватися на користь людині і суспільству.[13]
Стаття К14.2. Примусове відчуження об’єктів приватної власності може бути застосоване в умовах воєнного чи надзвичайного стану і лише як виняток, з мотивів суспільної необхідності, за умови повного наступного відшкодування їх вартості. [41]
Стаття К14.3. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду. [41]
Стаття К14.4. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності людей, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. [13] [41]
Стаття К14.5. Кожен житель України має право на безкоштовний наділ землі у розмірі до 0,25 гектара для будівництва власного помешкання та ведення домашнього господарства для потреб сім’ї. Власник такого наділу землі має право без будь-яких дозволів будувати (перебудовувати) будь-які об’єкти з дотриманням вимог будівельно-санітарних норм.
14.5.1. Якщо на такій ділянці протягом року будівництво не розпочато, ділянка повертається у власність громади.
14.5.2. Будівництво господарських приміщень промислових масштабів на території поселень громади вимагає погодження з відповідними службами нагляду та громадою.
Стаття К14.6. Жителі країни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до діючих правових норм. [41]
Стаття К14.7. Від імені Українського народу права довірчого управління соціалістичною власністю здійснюють службові органи держави та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією та статутами територіальних громад і їх обʼєднань з метою раціонального і ефективного використання природних ресурсів та примноження і збереження соціалістичної власності, як основи добробуту народу України і матеріальної гарантії незворотності існування народовладдя.[13]
14.7.1. Службові органи держави, та органи місцевого самоврядування, на які покладено здійснення права довірчого управління об’єктами соціалістичної власності, при відсутності можливості їх успішного розвитку на базі державних ресурсів, – можуть надавати їх в тимчасове, або довічне користування зареєстрованим в Україні підприємцям, чи підприємствам на умовах договору про співпрацю, договору оренди, або концесії – після обов’язкового погодження цього договору з відповідними державними представницькими органами та місцевими територіальними громадами.
Стаття К14.8. В тих видах економічної діяльності, які є основою фінансової стабільності та національної безпеки, держава засновує державні підприємства, або змішані підприємства за участю приватного капіталу, в яких утримує управлінський пакет державного капіталу. До таких галузей відносяться:
– енергетика;
– залізничний транспорт;
– зв’язок;
– стратегічні підприємства інших галузей економіки, згідно зі списком, затвердженим Радою національної безпеки і оборони (РНБО).
Глава 15. Економічні відносини
Стаття К15.1. Економічна політика держави ґрунтується на свободі підприємницької діяльності суб’єктів будь-яких форм власності у межах, встановлених цією Конституцією та законами. [13] [41] [42]
Стаття К15.2. Всі суб’єкти підприємницької діяльності рівні перед законом і рівноправні у взаємовідносинах. [13] [42]
Стаття К15.3. З метою забезпечення простоти і прозорості податкової політики в сфері економіки та стимулювання економічного розвитку держави встановлюються наступні податки:
– податок на прибуток підприємств;
– митні збори для імпортерів;
– акцизні збори для підприємств торгівлі;
–прибутковий податок на доходи фізичних осіб за прогресійними ставками;
– податок на нерухомість та предмети розкоші за прогресійними ставками.
Бази оподаткування, та шкали прогресій розміру ставок встановлюються Конституцією та Митним Кодексом України.
Стаття К15.4. Держава встановлює наступні правила ринкових економічних відносин:
– здійснення жорсткого державного контролю за раціональним використанням сировинних і трудових ресурсів через введення стандартів якості виробленої та імпортованої продукції (стандарти якості мають обумовлювати гарантійний термін безпечної експлуатації, екологічність);
– поєднанням ринкових регуляторних важелів з плануванням через держзамовлення;
– заснування державних підприємств в монопольних сферах приватного підприємництва, як основного засобу антимонопольного регулювання;
– підприємцям, які вперше започатковують виробництво товарів, чи послуг, пов’язаних з виробничим процесом, – держава надає преференції.
– комерційні заклади дошкільної та шкільної освіти від податку на прибуток звільняються.
Стаття К15.5. Юридична особа для розрахунків в національній валюті може мати лише один розрахунковий рахунок в банку.
15.5.1. Відкривають рахунки лише в державних банках:
– державні підприємства;
– державні заклади освіти і культури;
– державні установи, та інші державні структури, які повинні мати банківські рахунки;
– підприємства будь-якої форми власності, які мають державні преференції.
Стаття К15.6. Держава контролює баланс зовнішньої торгівлі. Всі валютні розрахунки здійснюються через Державний Зовнішньоекономічний банк, згідно Статті К37.5. Конституції.
Стаття К15.7. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. [42]
Стаття К15.8. Імпорт робочої сили заборонено. [43]
Стаття К15.9. Держава сприяє розвиткові сільськогосподарського виробництва і переробки продукції на селі:
– наданням довгострокових пільгових кредитів;
– організацією безоплатного супроводу сільськогосподарського виробника на стадії становлення державними профільними науковими установами;
– звільненням від оподаткування на перші три роки становлення виробництва;
– дотаціями;
– держзамовленням;
– наданням сільським громадам довгострокових пільгових кредитів та субвенцій на відновлення та розбудову соціальної інфраструктури.
Стаття К15.10. Земля сільськогосподарського призначення надається у довгострокове володіння і користування (оренду) українським громадянам, з правом родинного успадкування, якщо вони мешкають в Україні і не володіють будь-якою власністю за кордоном. [14]
15.10.1. Особи, які законним способом набули право власності на землі сільськогосподарського призначення (під час розпаювання, а також одержані в спадщину за законом), мають право продати ці земельні наділи виключно державі. [14]
15.10.2. Право власності на землі сільськогосподарського призначення, набуте за борговими розписками – незаконне. [14]
15.10.3. Землі, що не використовуються за цільовим призначенням, або в разі погіршення стану ґрунтів (родючості), або використовуються всупереч комплексним планам сталого розвитку сільських територій, повертаються у державну (громадську) власність. Підстави припинення такого володіння і користування визначатються законом.
Глава 16. Трудові відносини [43] [44] [45]
Стаття К16.1. Трудові відносини регулюються Кодексом Законів про працю, який є збірником правових норм у відносинах в сфері найманої праці, а також галузевими Угодами про тарифи, трудові і соціальні гарантії та Колективними договорами на підприємствах між профспілкою та роботодавцем.
Стаття К16.2. Для підприємств, організацій і установ, де використовується наймана праця встановлюється: максимальна тривалість робочого часу при нормальних умовах праці – 40 годин на тиждень; мінімальна тривалість оплачуваної щорічної відпустки – 24 календарних днів; вихідні дні визначаються правовими нормами Трудового Кодексу та угодами з профспілками. [45]
16.2.1. По мірі зростання темпів економічного розвитку і розширеного впровадження механізації, автоматизації, роботизації, прогресивних принципів організації праці та інших засобів вивільнення людини від праці, для збереження зайнятості працівників – держава буде сприяти скороченню тижневої тривалості робочого часу без зниження заробітної платні.
Стаття К16.3. Кожен має право на працю, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується. [43]
16.3.1. Держава через центри зайнятості створює умови для повного здійснення громадянами права на працю:
– гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності;
– реалізовує програми професійного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб;
− сприяє самозайнятості працездатних осіб в пошуку виду підприємництва на задоволення споживчого попиту;
– здійснює виплату допомоги по вимушеному безробіттю за умови проходження безробітним професійного навчання, або виконання ним встановленого мінімуму громадських робіт протягом всього періоду пошуку вакансії;
Стаття К16.4. Використання примусової праці забороняється. [43]
16.4.1. Не вважається примусовою працею виконання обов’язкових громадських робіт, військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду, або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Стаття К16.5. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від гарантованого державним правом мінімуму оплати кваліфікованої праці. [43]
Держава гарантує єдині принципи оплати праці у всіх сферах діяльності суспільства з використанням найманої праці.
16.5.1. Держава встановлює гарантійний розмір мінімальної заробітної плати (тарифу першого розряду) та встановлює коефіцієнти для обчислення гарантійних мінімальних розмірів оплати кваліфікованої праці.
16.5.2. Держава гарантує єдині обов’язкові мінімальні розміри доплат за тяжкість, небезпечність, шкідливість та за дію інших негативних факторів умов праці, які виявляються проведенням планової атестації робочих місць, або атестацією за вимогою профспілок, медичної страхової компанії чи роботодавця.
Стаття К16.6. Державні тарифно-кваліфікаційні довідники обов’язкові до застосування на підприємствах і в установах усіх форм власності.
Стаття К16.7. Працівникам гарантується право на своєчасне одержання обумовленої угодою з роботодавцем винагороди за працю. [43]
Стаття К16.8. Трудящі мають право на відпочинок. Це право забезпечується: [45]
– наданням днів щотижневого відпочинку;
– наданням оплачуваної щорічної відпустки;
16.8.1. В умовах праці, які відрізняються від нормальних – максимальна тривалість робочого часу та мінімальна тривалість щорічної відпустки встановлюються міністерським актом на підставі погоджених з профспілками та державною медичною страховою компанією рекомендацій з урахуванням фізіологічних можливостей людини.
Стаття К16.9. Держава гарантує граничний пенсійний вік для чоловіків – 60 років; для жінок – 55 років..
Стаття К16.10. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється. [43]
Стаття К16.11. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. [43]
Стаття К16.12. Трудящі мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних прав і інтересів. [44]
Арбітром в колективних трудових спорах виступає Міністерство праці. Тристороннє рішення представників Міністерства праці, роботодавця і профспілки є обов’язковим для дотримання сторонами. [44]
16.12.1. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. [44]
16.12.2. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. [44]
16.12.3. Заборона страйку можлива лише в судовому порядку на підставі діючого права. [44]
Стаття К16.13. У випадках виникнення загрози економічного банкрутства підприємства за погодженням з профспілками допускається подовження тривалості робочого часу до 48 годин на тиждень, або скорочення робочого часу до 24 годин на тиждень на період виходу з кризи, але протягом не більше двох місяців на рік.
Стаття К16.14. Всі переміщення найманого працівника, його професії та види робіт, професійний стаж роботи (включаючи стаж в умовах, які дають право на пенсійні пільги) – фіксуються в трудовій книжці.
16.14.1. Трудова книжка – є основним документом для нарахування пенсій та доплат за понаднормативний трудовий стаж, який встановлений для роботи в безпечних умовах для чоловіків – 30 років, для жінок – 20 років.
РОЗДІЛ 5. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА
Глава 17. Зовнішньополітична діяльність
Стаття К17.1. Зовнішньополітична діяльність України спрямована:
– на забезпечення власних національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права; [18]
– на активну участь в місіях міжнародної безпеки і співробітництва в політичній, гуманітарній та природоохоронній сферах.
Стаття К17.2. Держава Україна, приймаючи участь в міжнародному розподілі праці:
– мінімізує економічне співробітництво з недружніми країнами, чим убезпечує свою економічну незалежність і державний суверенітет;
– максимально використовує економічне співробітництво з нейтральними та дружніми країнами, які керуються принципами у внутрішній і зовнішній політиці, сумісними з принципами держави Україна;
– орієнтує національну економіку на повне самозабезпечення з метою обмеження монополії імпортерів у всіх секторах споживчого ринку і унеможливлення втрати, або обмеження свого суверенітету.
Стаття К17.3. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Народним Парламентом України, є частиною національного законодавства України. [9]
Стаття К17.4. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, не допускається. [9]
Стаття К17.5. Держава Україна дотримується принципів нейтралітету. За вимушених обставин, рішення про вступ до військових союзів колективної безпеки, чи укладення власних військових договорів безпеки з дружніми державами приймається двома третинами облікового складу Сенату і Народного Парламенту поіменним голосуванням з наступним всенародним обговоренням і затвердженням загальнонаціональним референдумом.
Стаття К17.6. На території України не допускається розташування іноземних військових баз. [17]
Глава 18. Національна та інформаційна безпека
Стаття К18.1. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. [17]
Стаття К18.2. Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ) є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
18.2.1. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
18.2.2. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України – Головнокомандувач Збройних сил України.
Стаття К18.3. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять:
– Міністр державного сектору економіки;
– Голова Служби безпеки України;
– Міністр внутрішніх справ України;
– Міністр закордонних справ України.
– Начальник департаменту Конституційного нагляду;
– Міністр оборони України;
– Начальник військової розвідки.
Стаття К18.4. Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.
Стаття К18.5. Рішення Ради національної безпеки і оборони України повинні відповідати вимогам Конституції і законам України і вводяться в дію указами Президента України.
Стаття К18.6. Підприємства і установи, які віднесені рішенням РНБО до секретних − комплектуються штатом виключно з громадян України з особистим письмовим зобов’язанням про дотримання режиму секретності.
Стаття К18.7. Держава забезпечує рівну чисельність і тиражність приватних і державних (в т. ч. громадських) засобів масової інформації. Якщо чисельність і тиражі приватних засобів масової інформації перевищують чисельність і тиражі державних та громадських ЗМІ − приватні ЗМІ зобовʼязані за солідарним принципом квотування надавати безоплатно компенсаційний час мовлення, чи сторінки для друку, державним та громадським інформаційним агенціям.
Стаття К18.8. Моніторинг інформаційного простору України покладається на Службу Безпеки України. Матеріали, які підтверджують порушення засобами масової інформації (ЗМІ) конституційних норм, а також втручання іноземних ЗМІ у внутрішні справи України – передаються до Сенату для реагування.
Стаття К18.9. Держава забезпечує кіберзахист електронних комунікацій в системах державного управління та міжнародних відносин, в системах управління збройних сил, економіки, банкінгу та в інших сферах життєдіяльності України.
РОЗДІЛ 6. ОБОРОНА
Глава 19. Принципи Воєнної Доктрини України
Стаття К19.1. Воєнна доктрина повинна мати оборонне спрямування.
Стаття К19.2. Правовою основою воєнної доктрини є:
− Конституція України;
− принципи і норми міжнародного права;
− міжнародні колективні, регіональні та двосторонні міждержавні договори співробітництва в сфері безпеки.
Стаття К19.3. В Доктрині мають враховуватись міжнародне становище України, наявність зовнішніх воєнних загроз, визначення засобів невоєнної і готовності до воєнної нейтралізації існуючих загроз, передбачена воєнна організація держави.
Стаття К19.4. Невідворотнє зростання вірогідності виникнення загроз невоєнних конфліктів, повʼязаних з посиленням міграції біженців з зон воєнних конфліктів, з зон опустелювання, з зон голоду (як наслідку перенаселення) та з інших причин – також мають бути розроблені міри нейтралізації загроз такої мирної окупації наших територій, визначені умови і межі застосування зброї для їх припинення.
Стаття К19.5. В звʼязку з все більш частим використанням «живого щита мирних жителів», ведення обстрілів з жилих зон, як засобу провокативного захисту агресором своїх озброєних формувань, а також обстрілів через державний кордон – слід запровадити нові етичні і політичні принципи ведення бойових дій і визначення межі, за якою бойові дії мають вважатись необʼявленою війною.
Глава 20. Збройні Сили України
Стаття К20.1. Функції оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності, покладаються на Збройні Сили України. [17]
Стаття К20.2. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. [17]
Стаття К20.3. Забезпечення державної безпеки від зовнішніх воєнних загроз і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування, організація і порядок діяльності яких покладається на Головнокомандувача ЗСУ (Президента). [17]
Стаття К20.4. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу. [17]
Стаття К20.5. Професійна частина армії має становити від 0,2 до 0,4% від загальної чисельності населення України;
20.5.1. Чисельність військових строкової служби та строки підготовки і перепідготовки мобілізаційного резерву визначаються Генеральним штабом Головнокомандувача ЗСУ (Президента) і реалізуються Наказом Міністра оборони.
Стаття К20.6. Воїни резерву, які відслужили строкову службу, досягли віку 25 років та пройшли відповідну перевірку і перепідготовку − отримують статус воїна екстреного мобілізаційного резерву, який дає право на домашнє зберігання легкої стрілецької зброї з боєкомплектом набоїв.
Стаття К20.7. Для підтримання мобілізаційного резерву в стані постійної бойової готовності − на території держави створюється мережа баз військового вишколу.
20.7.1. Воїни екстреного мобілізаційного резерву у відповідності з планами Генерального штабу зобов’язані проходити періодичну перепідготовку до досягнення ними віку 60 років.
20.7.2. При досягненні віку 65 років воїн екстреного мобілізаційного резерву втрачає свій статус, армійську зброю здає в арсенал і набуває статусу воїна у відставці.
Стаття К20.8. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. [17]
20.8.1. Витратна стаття бюджету на утримання і розвиток збройних сил України має складати не менше 7% загальної суми видатків зведеного державного бюджету.
20.8.2. Розпис видатків автономного бюджету військового відомства розробляє Генеральний штаб ЗСУ, затверджує Головнокомандувач ЗСУ (Президент) і передає до Державного Казначейства.
20.8.3. Контроль використання коштів бюджету військового відомства здійснює Державне Казначейство.
20.8.4. Господарська діяльність військового відомства спрямована виключно на забезпечення власних потреб і підконтрольна відповідним цивільним структурам.
Стаття К20.9. У разі війни всі владні структури держави підпорядковуються Головнокомандувачу ЗСУ (Президенту) та командуванню військових округів і їх комісаріатам.
20.9.1. У разі необ’явленої (раптової) збройної агресії проти України, військові формування та озброєні воїни екстреного мобілізаційного резерву здійснюють оборону у відповідності з Статутом ведення бойових дій при раптовому нападі, аж до налагодження централізованого керування військами.

перехід на другу частину -1- перехід на третю частину